Дисертації

Permanent URI for this collectionhttps://repository.lntu.edu.ua/handle/123456789/487

Browse

Search Results

Now showing 1 - 10 of 15

Детермінанти забезпечення гідної праці та економічного зростання в Україні в контексті сталого інноваційного розвитку
(Луцьк: ЛНТУ, 2026-06-23) Єфімов, Андрій Сергійович
У першому розділі дисертації розглянуто теоретичні засади дослідження гідної праці та економічного зростання. Запропоновано авторське визначення категорії «гідна праця», яке, на відміну від існуючих, розглядається в контексті забезпечення сталого інноваційного розвитку як форма організації трудових відносин, яка забезпечує гармонійне поєднання принципів економічної результативності, соціальної справедливості та екологічної відповідальності, насамперед створює умови для інтелектуального розвитку працівників, генерування й упровадження інновацій, що формують основу для подальшого економічного зростання та досягнення цілей сталого розвитку. Обґрунтовано сутність сталого інноваційного розвитку як економічної категорії, що передбачає таку траєкторію зростання продуктивності, конкурентоспроможності та добробуту суспільства, яка досягається не за рахунок екстенсивного використання ресурсів, а через системне впровадження знань, технологій та інновацій; визначальною при цьому є не величина витрат на дослідження й розробки сама по собі, а здатність інституційного середовища перетворювати інноваційний потенціал на якісні робочі місця. Запропоновано підхід до систематизації та узагальнення думок учених щодо вимірювання гідної праці шляхом їх групування за об’єктивним, суб’єктивним, інтегрованим, інституційним, соціально-економічним і гуманістичним напрямами, що, на відміну від існуючих узагальнень, дозволяє комплексно розкрити багатовимірну природу гідної праці через поєднання кількісних показників, якісних оцінок, інституційних характеристик та параметрів людського розвитку, створюючи методологічне підґрунтя для більш повного оцінювання впливу гідної праці на економічне зростання та сталий інноваційний розвиток. Розроблено концептуальну схему поєднання детермінант гідної праці та економічного зростання для забезпечення сталого інноваційного розвитку держави, яка, на відміну від існуючих підходів, спрямовує пріоритетні напрями державної політики як на відновлення та розвиток людського капіталу для формування детермінант забезпечення гідної праці, так і водночас на стимулювання генерування і впровадження інновацій для формування детермінант забезпечення стійкого економічного зростання, що у результаті дозволить отримати синергетичний ефект від їх взаємодії. Теоретично обґрунтовано можливості адаптації зарубіжного досвіду формування детермінант гідної праці та економічного зростання на основі інтеграції кращих практик скандинавської моделі, данської моделі та досвіду країн Центральної і Східної Європи, що передбачає уточнення напрямів державної економічної політки для посилення впливу відібраних детермінант (людського капіталу, інноваційно-технологічного оновлення, зміцнення інститутів ринку праці та соціального партнерства), що дозволить у результаті їх адаптації прискорити процес сталого інноваційного розвитку держави. Визначено, що для виміру прогресу у досягненні ЦСР 8 «Гідна праця та економічне зростання» в Україні прийнято 6 завдань та 14 індикаторів. З огляду на євроінтеграційний курс України доцільним є поступове зближення вітчизняної системи моніторингу з індикаторами ЄС, включаючи введення суб’єктивних показників якості зайнятості поряд із традиційними статистичними даними. У другому розділі дисертації проведено комплексний аналіз тенденцій та закономірностей зміни показників гідної праці та економічного зростання в Україні. Встановлено, що національна економіка пережила чотири послідовних шоки: глобальну фінансово-економічну кризу 2008-2009 рр., анексію Криму й початок збройного конфлікту на Донбасі (2014 р.), пандемію COVID-19 (2020 р.) та повномасштабне вторгнення рф (2022 р.), яке спричинило найглибший економічний спад за всю історію незалежності – скорочення ВВП на 28,8%. Між шоковими епізодами фіксувалися відновлювальні фази зростання, що підтверджує наявність певного базового адаптаційного потенціалу економіки, проте не вдалося повністю подолати накопичений структурний відрив. На основі модифікованої виробничої функції Кобба-Дугласа, що враховує витрати промислових підприємств на інновації, здійснено кількісну оцінку детермінант економічного зростання України за 2010-2024 рр. (R² = 0,8929). Встановлено, що зростання капітальних інвестицій на 1% забезпечує приріст ВВП на 0,5553%, тоді як збільшення кількості найманих працівників на 1% супроводжується зменшенням ВВП на 0,3110%, що свідчить про надмірну зайнятість у низькопродуктивних секторах економіки. Зростання витрат на інновації на 1% також пов’язане з незначним скороченням ВВП (-0,0587%). Отримані результати обґрунтовують пріоритетність нарощування інвестиційної активності та структурної модернізації зайнятості над екстенсивним збільшенням кількості робочих місць. Проведено порівняльну оцінку індикаторів України та країн ЄС у сфері гідної праці та економічного зростання, яка засвідчила значний і стійкий розрив між вітчизняними показниками та середньоєвропейськими стандартами за всіма ключовими вимірами. Встановлено, що співвідношення між ВВП на душу населення за ПКС в Україні та ЄС, яке досягло свого максимуму відносно рівня ЄС у 2008 р. (40,6%), у 2022 р. знизилося до 25,7%. Найбільш критичними детермінантами відставання визначено низьку продуктивність праці, недостатній рівень капітальних інвестицій та структурні диспропорції ринку праці, що зберігаються попри реформи євроінтеграційного спрямування. Розроблено та апробовано методику інтегральної оцінки рівня гідної праці та економічного зростання за регіонами України із застосуванням методу TOPSIS та мінімакс-нормалізації. Оцінку здійснено за ключовими індикаторами: рівнем зайнятості, середньою заробітною платою, валовим регіональним продуктом, обсягом капітальних інвестицій на душу населення та обсягом витрат промислових підприємств на інновації на одного найманого працівника. На основі результатів інтегральної оцінки здійснено авторське групування 25 регіонів України на чотири аналітично обґрунтованих групи: «стабільні лідери» поєднують найвищий довоєнний рівень зі стійкістю до воєнних шоків і є потенційними «локомотивами» євроінтеграційного зближення; «регіони-реципієнти» суттєво покращили ранги у воєнний період завдяки притоку ВПО та релокованих підприємств; «помірно стабільні» регіони характеризуються хронічними структурними диспропорціями та потребують специфічних інструментів структурної трансформації; «прифронтові та постраждалі» регіони зафіксували найбільше падіння рангів і потребуватимуть найзначніших ресурсів у рамках повоєнного відновлення. Доведено, що повномасштабна війна спричинила другий, значно глибший структурний розрив у регіональній ієрархії, кардинально змінивши традиційне просторове співвідношення між регіонами сходу, центру та заходу країни. В умовах воєнної економіки найвиразнішу висхідну динаміку продемонстрували Вінницька, Львівська та Хмельницька області як реципієнти переміщених виробничих потужностей і трудового ресурсу. Встановлено, що виокремлені групи формують диференційовану аналітичну основу для обґрунтування пріоритетних напрямів регіональної політики та стратегій наближення до стандартів ЄС, що розвиватиметься у третьому розділі дисертаційної роботи. У третьому розділі дисертаційного дослідження здійснено комплексне науково-практичне обґрунтування напрямів та механізмів забезпечення гідної праці й економічного зростання в Україні. За результатами аналізу відповідності українського законодавства у сфері праці вимогам директив ЄС встановлено, що процес гармонізації носить нерівномірний характер. У 2024-2025 рр. Україна досягла часткового прогресу в імплементації окремих директив. Однак ключова рамкова Директива 89/391/ЄЕС про безпеку та здоров’я працівників на роботі досі не була виконана повною мірою. Окремими прогалинами залишаються регулювання нових форм зайнятості відповідно до вимог Директиви (ЄС) 2019/1152, а також недостатній рівень гарантій балансу між роботою та сімейним життям за Директивою (ЄС) 2019/1158. Запропоновано підхід до сценарного аналізу перспектив досягнення Україною європейських стандартів гідної праці в контексті дотримання принципів сталого інноваційного розвитку, який базується на врахуванні кількісних граничних значень для вибору оптимістичного або інерційного або песимістичного сценарію з ідентифікацією ключових умов реалізації кожного з них. Розроблено підхід до визначення пріоритетних напрямів забезпечення гідної праці та економічного зростання в Україні, який базується на інтеграції модифікованого PESTELI-аналізу (з вмонуванням інноваційної компоненти), матриці «вплив-реалізованість» та регіонально диференційованого стратегічного планування, що дало змогу виокремити пріоритетні інституційні, освітньо-кадрові та регіональні напрями модернізації ринку праці, сформувати дорожню карту досягнення європейських стандартів гідної праці до 2030 року та розробити адаптивні стратегії для різних груп регіонів з урахуванням викликів воєнного стану, євроінтеграції, демографічних трансформацій і потреб післявоєнного відновлення. Розроблено диференційовані стратегії для чотирьох груп регіонів України, виокремлених за результатами інтегральної оцінки: для «стабільних лідерів» – стратегія якісного зростання через технологічну модернізацію; для «регіонів-реципієнтів» – стратегія закріплення результату та структурної трансформації; для «помірно стабільних» регіонів – стратегія диверсифікації економічної бази; для «прифронтових та постраждалих» регіонів – стратегія повоєнного відновлення. Для кожної групи визначено стратегічну мету, ключові виклики, пріоритетні інструменти та очікувані результати з горизонтом до 2030 р. Обґрунтовано підхід до змістовної інтерпретації та обґрунтування переваг застосування системи фіскальних стимулів забезпечення гідної праці в Україні (зниження ставки ЄСВ при легалізації зайнятості, інвестиційні податкові кредити, пільга за дуальну освіту, звільнення від ЄСВ для ветеранів та ВПО, знижена ставка ПДФО для молоді), який, на відміну від існуючих, дозволяє кількісно оцінити фіскальну самоокупність відповідних програм за рахунок детінізації бізнесу та сформувати механізм адаптивного управління з системою тригерів перегляду параметрів, що забезпечує її гнучкість та ефективність в умовах невизначеності. Запропоновано пілотну програму впровадження Архітектури адаптивного інституційно-економічного механізму забезпечення гідної праці у трьох репрезентативних регіонах – Вінницькій (група ІІ), Полтавській (група І) та Запорізькій (група IV) областях – на 2027–2031 рр., відібраних за принципом максимальної репрезентативності регіональних типологій. Визначено конкретні кількісні критерії масштабування програми на всю Україну.
Соціально-економічна резильєнтність (стійкість) підприємств в контексті сталого розвитку
(Луцьк: ЛНТУ, 2026-06-23) П'явка, Олег Петрович
У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної роботи, розкрито її зв’язок із науковими темами, окреслено мету, завдання, предмет, об’єкт та методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів. У першому розділі дослідження розглянуто теоретичні засади дослідження соціально-економічної резильєнтності (стійкості) підприємств в умовах негативних екстерналій. Удосконалено зміст економічної категорії «соціально-економічна резильєнтність (стійкість) підприємств», яку пропонується розуміти як інтегровану функціональну здатність суб’єкта господарювання як соціально-економічної системи забезпечувати своєчасне реагування, адаптацію, відновлення та сталий розвиток під дією негативних екстерналій (шоків), мобілізуючи внутрішні ресурсні, організаційно-управлінських, соціально-трудові і технологічні можливості та зберігаючи організаційну стійкість основних підсистем. Обґрунтовано, що визначальною ознакою резильєнтності виступає організаційна стійкість, яка забезпечується ефективним поєднанням ресурсного потенціалу, управлінських механізмів і людського капіталу. Встановлено, що саме взаємодія цих компонентів формує адаптаційний потенціал підприємства та визначає його здатність до довгострокового функціонування. Запропоновано соціально-економічну резильєнтність (стійкість) підприємств розглядати як інтегровану управлінську характеристику, що відображає спроможність підприємства підтримувати безперервність діяльності, забезпечувати гнучкість реагування та здійснювати структурне оновлення в умовах дестабілізуючих впливів. Запропоновано підхід до теоретичного обґрунтування форми інтегрованої моделі забезпечення соціально-економічної резильєнтності (стійкості) підприємств на основі ключових детермінант забезпечення стійкості, який враховує зарубіжний досвід формування моделей резильєнтності, дозволяє інтегрувати економічні, управлінські і поведінкові механізми в єдину модель, а у підсумку – мінімізувати наслідки негативних екстерналій та забезпечити збереження стабільності функціонування підприємства у довгостроковій перспективі. Систематизовано основні фактори, що впливають на організаційну стійкість та проведено групування ключових зовнішніх і внутрішніх детермінант забезпечення резильєнтності (стійкості) підприємств, які на відміну від існуючих, враховують специфіку економічної діяльності українських підприємств в умовах негативних екстерналій, зокрема повномасштабної війни. Запропоновано підхід до формалізації, змістовної інтерпретації та візуалізації коефіцієнта резильєнтності (стійкості) підприємств, який, на відміну від існуючих, передбачає проведення розрахунку для років від початку і до завершення шоку або до року перед настанням нового шоку, порівнюючи значення показника оцінки із його значенням у році перед роком початком дії шоку (тобто базовим роком), що дозволяє в таблично-графічній формі представити та проаналізувати рівень резильєнтності (стійкості) за сукупністю основних індикаторів, зокрема в періоди впливу таких шоків як гібридна віна, пандемія коронавірусу і повномасштабна війна. Узагальнення методичних підходів до оцінки соціально-економічної резильєнтності підприємств дозволяє стверджувати, що її вимірювання потребує використання комплексної системи кількісних і якісних індикаторів, здатних відобразити багатовимірний характер цього явища. Доведено, що оцінка має здійснюватися з урахуванням балансу інтересів основних стейкхолдерів – власників, працівників і держави, що визначає вибір відповідних груп показників та методику інтегрування результатів. У другому розділі дослідження проведено аналіз та оцінку соціально-економічної резильєнтності (стійкості) підприємств в Україні. Проведений аналіз динаміки основних показників, які характеризують соціально-економічну резильєнтність (стійкість) суб’єктів господарювання до негативних екстерналій, свідчить, що ключовими фазами негативного впливу зовнішніх факторів стали – початок гібридної війни у 2014 році (Фаза 1), пандемія коронавірусу з 2020 року (Фаза 2), але найбільшою мірою – повномасштабна війна починаючи з 2022 року (Фаза 3). Кожна з цих фаз посилювала деструктивний ефект попередньої. Результати проведеної експрес-оцінки на основі порівняння темпів росту обсягів реалізації та ВВП показали, що суб’єкти господарювання зберігають високу стійкість до внутрішніх національних шоків, проте їхня резильєнтність (стійкість) відносно глобальних та континентальних економічних шоків у 2022–2024 рр. досягла мінімуму починаючи з 2010 року. Натомість позитивна динаміка кількості суб’єктів господарювання у 2023 році вказує на початок адаптивного відновлення, як наслідок дії державних програм економічного стимулювання розвитку середнього і малого бізнесу в Україні, що підтверджує його значну роль як основного драйвера стабілізації національної економіки. Використано методи кореляційно-регресійного аналізу для побудови й інтерпретації моделей оцінки впливу факторів на зміну обсягу реалізованої продукції (товарів, послуг) суб’єктів господарювання та валового внутрішнього продукту у порівняних цінах, що дозволяє виявляти основні показники-детермінанти забезпечення резильєнтності (стійкості) підприємств. Незважаючи на загальне скорочення обсягів реалізації у реальному вираженні, окремі галузі продемонстрували здатність до відновлення та зростання, що значною мірою обумовлено державною підтримкою та підвищенням їхньої стратегічної значущості в кризових умовах. Позитивна динаміка продуктивності праці у більшості видів діяльності вказує на адаптацію підприємств через оптимізацію ресурсів і підвищення ефективності використання праці, хоча в окремих секторах спостерігається її зниження через дисбаланс між зайнятістю та обсягами виробництва. Аналіз за регіонами підтвердив нерівномірність розвитку, де найбільш стійкі позиції зберігають економічно потужні та густонаселені регіони, тоді як території, що зазнали безпосереднього впливу бойових дій, характеризуються істотним погіршенням ключових показників. Водночас відносна стабільність міжрегіональних відмінностей у рівнях оплати праці свідчить про обмеженість механізмів стимулювання людського капіталу. Оцінка здатності суб’єктів господарювання забезпечувати резильєнтність (стійкість) показала, що вона суттєво варіюється залежно від типу шокових впливів: найвища адаптивність простежується у період пандемії, тоді як повномасштабна війна спричинила найбільші втрати, особливо у сферах зайнятості та обсягів діяльності. Водночас виявлено відносно швидке відновлення показників оплати праці, що свідчить про пріоритетність підтримки трудових ресурсів. Інтегральна оцінка засвідчила, що рівень соціально-економічної резильєнтності (стійкості) підприємств в аналізованому періоді характеризується нестабільністю та значною залежністю від зовнішніх шоків. У роки прояву шоків відбувалося суттєве зниження відповідного індексу до критичних рівнів, що свідчить про вразливість господарських суб’єктів, передусім у фінансовій та інвестиційній сферах. Водночас у післякризові (постшокові) періоди простежується відносно швидке відновлення показників, що вказує на формування адаптаційних механізмів. Досягнення вищих значень інтегрального індексу в останні роки дає підстави констатувати поступове посилення резильєнтності (стійкості) підприємств в Україні. У третьому розділі дослідження представлено обґрунтування заходи забезпечення соціально-економічної резильєнтності (стійкості) підприємств в контексті сталого розвитку. Запропоновано підхід до обґрунтування основних положень державної політики забезпечення соціально-економічної резильєнтності (стійкості) підприємств в Україні в умовах, який передбачає початкове визначення принципів, конкретизацію мети, основних цілей і завдань, а також виділення набору ключових заходів, спрямованих на фінансово-економічну підтримку, інституціональне забезпечення, розвиток виробничої і соціальної інфраструктури, соціальну політику, інноваційно-технологічний розвиток, екологічну трансформацію та міжнародну кооперацію. Обґрунтовано, що ключовими характеристиками такої політики виступають посилення ролі держави як координатора економічних процесів, домінування короткострокових адаптаційних рішень, підвищені вимоги до автономності інфраструктури, зміщення акцентів на підтримання зайнятості та збереження критичних виробництв, а також переорієнтація підприємств на моделі поведінки, засновані на швидкій адаптації та управлінні ризиками. Розроблено та апробовано підхід до вибору і обґрунтування основних положень стратегій забезпечення соціально-економічної резильєнтності (стійкості) підприємств на основі збалансування інтересів їх власників, працівників і держави, який базується на результатах інтегральної оцінки за групою специфічних критеріїв та показників, передбачає формування на її основі комбінацій типів стратегій та подальшу деталізацію їх цілей і ключових завдань, а також дозволяє прослідкувати зміну пріоритетів стратегічних рішень залежно від зміни інтенсивності впливу негативних екстерналій (шоків). Визначено, що зміст стратегій змінюється відповідно до рівня резильєнтності (стійкості) підприємства. Для підприємств із низькими рівнями стійкості домінуючого значення набувають завдання виживання, стабілізації діяльності та збереження базового економічного потенціалу. Середній рівень резильєнтності (стійкості) передбачає концентрацію управлінських рішень на зміцненні фінансової стійкості, розширенні економічних можливостей і розвитку адаптаційних механізмів. В той же час, високий рівень резильєнтності (стійкості) створює передумови для переходу до стратегій довгострокового розвитку, інноваційного зростання, інвестування у людський капітал та посилення соціальної відповідальності бізнесу. Удосконалено організаційно-економічну модель вибору варіанту стратегії забезпечення соціально-економічної резильєнтності (стійкості) підприємства в умовах негативних екстерналій (шоків), яка поєднує процедури стратегічної діагностики, прогнозування, сценарного планування, антикризового управління, контролю та коригування управлінських рішень, забезпечуючи логічну послідовність процесу обґрунтування такої стратегії, враховуючи специфіку функціонування окремого суб’єкта господарювання. Запропоновано підхід до систематизації економічних механізмів та інструментів підтримки реалізації політики і стратегій забезпечення соціально-економічної резильєнтності (стійкості) підприємств у внутрішньому бізнес-середовищі, який дозволяє поєднати адаптивно-безпекові, інноваційно-технологічні, інституційно-регуляторні, організаційно-управлінські, фінансово-інвестиційні, еколого-економічні та соціально-трудові механізми та відповідні їм інструменти в єдину систему забезпечення резильєнтності (стійкості) в контексті сталого розвитку підприємств.
Сталий розвиток підприємств в умовах циркулярної та цифрової трансформації
(Луцьк: ЛНТУ, 2026-06-23) Хомицький, Віктор Михайлович
У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної роботи, розкрито її зв’язок із науковими темами, окреслено мету, завдання, предмет, об’єкт та методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів. У першому розділі дослідження розглянуто теоретичні основи дослідження сталого розвитку підприємств в умовах циркулярної та цифрової трансформації. Встановлено, що існуючі наукові підходи до трактування сталого розвитку охоплюють процесні, системні, стратегічні та інноваційні аспекти, однак потребують подальшої інтеграції з урахуванням сучасних викликів і ресурсних обмежень. Обґрунтовано, що циркулярна модель господарювання сприяє раціоналізації використання ресурсів, мінімізації відходів та формуванню замкнених виробничих циклів, тоді як цифрова трансформація забезпечує підвищення ефективності управління, оптимізацію процесів і посилення інноваційної спроможності підприємств. Удосконалено визначення поняття «подвійного переходу підприємств на засадах циркулярної і цифрової трансформації» як процесу поєднання та внутрішньої інтеграції у господарській діяльності підприємств елементів циркулярних і цифрових моделей, які формують єдину циркулярно-цифрову підсистему, спрямовану на отримання синергетичного ефекту від спільної взаємодії та забезпечення переходу на якісно вищий рівень ефективності функціонування підприємств. Подвійний перехід вітчизняних підприємств формується як комплексний напрям трансформації, що поєднує цифровізацію та циркуляризацію господарської діяльності в умовах сучасних викликів. Встановлено, що створене нормативно-правове та стратегічне підґрунтя сприяє активізації цих процесів, зокрема через інтеграцію екологічних і цифрових пріоритетів у державні програми розвитку, що відкриває додаткові можливості для модернізації бізнесу та його адаптації до стандартів ЄС. До ключових проблем віднесено інфраструктурні руйнування, обмеженість інвестиційних ресурсів, дефіцит кваліфікованих кадрів та недостатній рівень цифрової і екологічної культури. Доведено, що зазначені чинники взаємопов’язані та посилюють один одного, формуючи бар’єри для інтегрованого впровадження цифрових і циркулярних рішень. Окремо підкреслено вплив воєнних ризиків і макроекономічної нестабільності, що знижують інноваційну активність підприємств і стримують розвиток довгострокових стратегій. Узагальнення зарубіжного досвіду свідчить, що розвиток циркулярної економіки та цифрової трансформації підприємств відбувається на основі комплексного поєднання інституційних, нормативно-правових, інноваційних і фінансових механізмів, які формують цілісну модель сталого розвитку. Встановлено, що провідну роль у забезпеченні таких процесів відіграють міжнародні організації та наднаціональні інституції, які формують єдині стандарти, сприяють поширенню кращих практик і забезпечують координацію політик на глобальному та регіональному рівнях. Доведено, що у розвинених країнах реалізація принципів циркулярності супроводжується впровадженням інноваційних бізнес-моделей, розвитком екодизайну, удосконаленням систем управління відходами та активним використанням цифрових технологій для моніторингу і оптимізації виробничих процесів. При цьому цифрова трансформація і циркулярна економіка розглядаються як взаємодоповнюючі складові, синергія яких забезпечує зростання ресурсної ефективності, прозорості ланцюгів створення вартості та зниження екологічного навантаження. У другому розділі дослідження проведено аналіз та оцінку тенденцій розвитку підприємств секторів циркулярної і цифрової економіки. Виявлено, що в Україні простежується стійка тенденція до зниження продуктивності використання матеріальних ресурсів, як за показником матеріального сліду, так і внутрішнього споживання матеріалів. Таким чином, формується глибший технологічний і структурний розрив, який у довгостроковій перспективі обмежує конкурентоспроможність національної економіки. В Україні зафіксовано суттєве скорочення кількості та потужності установок для оброблення відходів, особливо після 2019 року, що свідчить про звуження інституційно-технічної бази циркулярної економіки. Паралельно відбувається негативна трансформація структури поводження з відходами: частка їх відновлення та рециклінгу зменшується, натомість зростає частка видалення на полігони. Встановлено, що капітальні інвестиції позитивно впливають на створення доданої вартості, однак їх ефект є обмеженим через вплив інших структурних факторів. Це свідчить про те, що без системної модернізації, інституційної підтримки та активізації інвестиційної діяльності сектор не зможе забезпечити стійкий перехід до циркулярної моделі розвитку. Результати аналізу свідчать, що, незважаючи на поступове зростання окремих показників цифровізації в Україні, інтегральний індекс цифрової трансформації підприємств залишається суттєво нижчим порівняно з країнами ЄС, де сформовано цілісну та інституційно узгоджену модель розвитку цифрового середовища. Найбільші відмінності спостерігаються у сфері електронної комерції, електронного бізнесу та використання цифрових каналів взаємодії, що вказує на недостатність цифровізації українських підприємств та обмежений масштаб інтеграції цифрових технологій у бізнес-процеси. Часткові показники демонструють нерівномірність динаміки, зокрема, показники доступу до Інтернету та впровадження хмарних технологій в Україні зростають швидшими темпами, ніж у ЄС, що створює передумови для поступового скорочення технологічного розриву. Водночас використання соціальних медіа, веб-сайтів і цифрових форм взаємодії з клієнтами розвивається повільніше, що гальмує комплексну цифрову трансформацію. Отже, процес зближення з ЄС не охоплює всі складові цифрової економіки. Розроблено методичний підхід до проведення інтегральної порівняльної оцінки рівня сталого розвитку підприємств, зокрема з фокусуванням на сектори циркулярної і цифрової економіки, який передбачає розрахунок індивідуальних індексів показників-індикаторів, критеріальних індексів економічної, соціальної та ресурсної ефективності, а на їх основі інтегрального індексу ефективності сталого розвитку, що дозволяє виявити міжсекторальні диспропорції та створити аналітичну базу для подальшого вибору типів політик прискорення подвійного переходу. Результати інтегральної оцінки свідчать про чітко виражену диференціацію ефективності, адже підприємства сектору цифрової економіки демонструють вищі значення інтегрального індексу (у середньому 0,64) порівняно з підприємствами циркулярної економіки (близько 0,33), що зумовлено значно вищими показниками економічної та ресурсної ефективності. Водночас сектор циркулярної економіки характеризується обмеженим рівнем доданої вартості у структурі реалізації продукції та низькою результативністю виробничих процесів, що знижує його внесок у загальну систему сталого розвитку. Зроблено висновок, що підприємства сектору цифрової економіки демонструють вищу адаптивність і швидше відновлення показників, тоді як підприємства сектор циркулярної економіки залишаються більш вразливими до кризових впливів. У третьому розділі дослідження представлено обґрунтування напрямів прискорення подвійного зеленого і цифрового переходу підприємств в Україні. Обґрунтовано підхід до формування типів державної політики прискорення подвійного (цифрового та зеленого) переходу підприємств в Україні, зокрема для суб’єктів з територій у зоні активних бойових дій, який базується на результат інтегральної оцінки сталого розвитку підприємств секторів циркулярної і цифрової економіки, передбачає формування матриці з комбінаціями політик, де для кожної з них визначено специфічні цілі, завдання та набір економічних інструментів реалізації, що дозволяє візуалізувати траєкторію сталого розвитку підприємств та конкретизувати напрями циркулярної і цифрової трансформації. Базуючись на результатах інтегральної оцінки, виходячи з комбінації значень інтегральних індексів ефективності сталого розвитку підприємств секторів циркулярної та цифрової економіки протягом та загалом за період 2012-2024 рр. та використовуючи матричну модель побудовано траєкторію процесу подвійного переходу підприємств, яка свідчить, що повномасштабна війна призупинила поступальний рух підприємств у цьому напрямку, особливо проблемним є процес циркулярної трансформації підприємств в умовах сучасних викликів. Розроблено схему механізму функціонування інтегрованої системи сталого розвитку підприємства на засадах циркулярної і цифрової трансформації, яка враховує зовнішні шоки, в основі містить підсистему прийняття рішень на стратегічному, тактичному та оперативному рівнях, підсистему їх реалізації, спрямовану на отримання синергетичного ефекту від подвійного переходу, передбачає інституціональне забезпечення підтримки прийняття рішень, вибір і задіювання набору економічних інструментів забезпечення їх реалізації, а також прийнятних організаційних форм функціонування циркулярно-цифрових моделей. Запропоновано підхід до систематизації економічних інструментів реалізації груп політик подвійного переходу для підприємств секторів циркулярної та цифрової економіки, зокрема: збалансованого використання переваг та локалізації недоліків циркулярної та цифрової трансформації підприємств; використання сильних сторін цифрової трансформації для підтримки циркулярної трансформації; використання сильних сторін циркулярної трансформації для підтримки цифрової трансформації; специфічних політики для підприємств з регіонів України з територіями у зоні активних бойових дій. Обґрунтовано механізм реалізації політик прискорення подвійного (цифрового та зеленого) переходу підприємств в Україні в умовах війни, євроінтеграції та повоєнного відновлення у вигляді відкритої системи, враховує на вході фази економічного розвитку, результати аналізу, оцінки та вибору типу державної політики, поєднання у внутрішньому середовищі ключових подвійних взаємодій в рамках циркулярної і цифрової трансформації, спрямованих на формування сталих цифрових циркулярних моделей, які забезпечують отримання синергетичного ефекту від інтеграції за підтримки забезпечувальних підсистем (інституціональної, фінансово-економічної, цифрової, процесної, інтелектуальної). Розроблено концептуальну схему формування сталих цифрових циркулярних моделей підприємств в умовах євроінтеграції та забезпечення стійкості до зовнішніх шоків, яка враховує вплив макросередовища, передбачає оцінку факторів зовнішнього механізму сталості підприємств, а також поєднує у внутрішньому механізмі взаємодію блоків вхідного аудиту бізнес-процесів, індентифікації ключових параметрів цифрових і циркулярних платформ, запуск алгоритму їх інтеграції з урахуванням ресурсних обмежень, оцінку отриманих результатів та можливість зворотнього зв’язку у випадку внесення змін до вхідних параметрів.
Детермінанти формування соціальної економіки територіальних громад регіону на засадах сталого розвитку
(Луцьк: ЛНТУ, 2026) Гордійчук, Юрій Ростиславович
У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної роботи, розкрито її зв’язок із науковими темами, окреслено мету, завдання, предмет, об’єкт та методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів. У першому розділі дослідження розглянуто теоретичні основи дослідження соціальної економіки на засадах сталого розвитку. Розроблено підхід до дефініції поняття «соціальна економіка», яке, на відміну від існуючих, пропонується визначати у контексті принципів сталого розвитку, як систему соціально-економічних відносин, господарських суб’єктів, інститутів й механізмів, які функціонують на засадах соціальної відповідальності, справедливості, партнерства й раціонального використання ресурсів, а також забезпечують узгодження економічних, соціальних і екологічних інтересів суспільства на макро-, мезо- та мікро рівнях економічної системи з метою підвищення добробуту населення, зміцнення соціальної згуртованості, збереження природного середовища та формування передумов для забезпечення довгострокового сталого розвитку теперішніх і майбутніх поколінь. Доведено, що соціальна економіка виступає одним із ключових інструментів реалізації Цілей сталого розвитку, оскільки забезпечує одночасний вплив на соціальну, економічну, екологічну та інституційну складові розвитку. Визначено її основні принципи, серед яких особливе значення мають суспільна цінність, демократичне управління, соціальна інклюзивність, соціальна відповідальність, екологічна збалансованість, інноваційність, партнерська взаємодія та довгострокова стійкість. Встановлено, що функціональне призначення соціальної економіки полягає у розвитку людського та соціального капіталу, підтримці зайнятості населення, зміцненні соціальної згуртованості, забезпеченні соціального захисту, поширенні інновацій та впровадженні екологічно орієнтованих практик господарювання. Її реалізація забезпечується через сукупність інструментів, до яких належать соціальне підприємництво, кооперація, соціальні інвестиції, освітні програми, цифрові інформаційно-комунікаційні платформи, кластерні ініціативи та механізми міжсекторального партнерства. Запропоновано концептуальний підхід до теоретичного аналізу детермінант розвитку соціальної економіки територіальних громад, який, на відміну від існуючих, базується на системній взаємодії фінансової спроможності, людського потенціалу, інституційної спроможності, соціальної консолідації, інноваційної адаптивності та інфраструктурної забезпеченості, що дає змогу комплексно визначати форми, методи й результати соціально-економічних трансформацій та підвищувати конкурентоспроможність і стійкість громад у довгостроковій перспективі. Розроблено підхід до систематизації зарубіжного досвіду формування соціальної економіки територіальних громад та його імплементації у територіальні стратегії на засадах сталого розвитку, який, на відміну від існуючих, ґрунтується на інтеграції інституційної спроможності, соціального капіталу, міжсекторального партнерства, соціального підприємництва, екологічної модернізації та механізмів транстериторіальної взаємодії, що забезпечує адаптацію кращих європейських практик до вітчизняних умов і створює підґрунтя для підвищення соціальної згуртованості, конкурентоспроможності та довгострокової стійкості територіальних громад. У другому розділі дослідження проведено аналіз та оцінку розвитку соціальної економіки територіальних громад на прикладі Волинської області. Обгрунтовано підхід до визначення детермінант формування соціальної економіки територіальних громад, який, на відміну від існуючих, передбачає класифікацію громад за функціональними типами територій на основі комплексу просторових, соціально-економічних, природно-ресурсних та трансформаційних ознак, що дозволяє ідентифікувати різні моделі розвитку соціальної економіки залежно від функціонального статусу території та підвищити обґрунтованість стратегічних рішень щодо забезпечення їх сталого розвитку. Встановлено, що просторовий потенціал територіальних громад є однією з ключових детермінант розвитку соціальної економіки. Територіальні громади області характеризуються значною диференціацією за чисельністю населення, площею території, густотою заселення та поселенською структурою. Найвища концентрація населення спостерігається у міських громадах, насамперед Луцькій, Нововолинській та Володимирській, що формує сприятливі умови для розвитку людського капіталу, соціального підприємництва та сучасних форм соціальних послуг. Водночас поліські громади північної частини області мають значні територіальні ресурси, але характеризуються низькою густотою населення, що потребує застосування спеціальних механізмів підтримки соціальної інфраструктури та міжмуніципальної співпраці. Доведено, що просторово-демографічна структура області зумовлює нерівномірність умов розвитку соціальної економіки. Міські громади концентрують понад половину населення області за відносно невеликої частки території, тоді як селищні та сільські громади мають значно більші території й розгалужену мережу населених пунктів, але менший рівень демографічної концентрації. Це обумовлює різні можливості щодо забезпечення доступності соціальних послуг та ефективного використання фінансових ресурсів. Встановлено, що фінансування соціальної економіки у розрахунку на одного жителя має стійку позитивну динаміку, однак між громадами зберігаються значні відмінності у рівні ресурсного забезпечення соціальної сфери. Особливо вразливими залишаються прикордонні та поліські громади, у яких в умовах війни відбулося суттєве зниження реальних можливостей фінансування соціальних програм і проєктів. Запропоновано підхід до оцінювання фінансового забезпечення розвитку соціальної економіки територіальних громад регіону, який, на відміну від існуючих, передбачає виявлення просторових закономірностей та відмінностей у фінансуванні соціальної сфери на основі аналізу структури, динаміки, пріоритетності та рівня бюджетного забезпечення соціальних видатків, що дозволяє визначити територіальні диспропорції та обґрунтовувати пріоритетні напрями посилення фінансової спроможності громад в умовах переходу до сталого розвитку й воєнних викликів; Розроблено та апробовано методичний підхід до інтегрального оцінювання рівня розвитку соціальної економіки територіальних громад регіону, який базується на поєднанні критеріїв масштабу фінансування соціальної сфери, фінансової спроможності соціальної економіки, пріоритетності соціальної політики та забезпеченості населення соціальними послугами із подальшим формуванням типології соціальних політик залежно від типу громади, функціонального статусу території та прикордонного положення, що забезпечує підвищення обґрунтованості управлінських рішень в контексті досягнення цілей сталого розвитку. У третьому розділі дослідження представлено обґрунтування перспективних заходів для формування соціальної економіки територіальних громад регіону на засадах сталого розвитку. Розроблено підхід до формування соціальної політики територіальних громад на засадах сталого розвитку, який ґрунтується на узгодженні рівня розвитку соціальної економіки з диференційованими типами політики, стратегічними пріоритетами, механізмами реалізації та цілями сталого розвитку, що забезпечує перехід від компенсаторної моделі соціальної підтримки до інноваційно-партнерської моделі розвитку людського капіталу, соціальної згуртованості та соціального підприємництва залежно від особливостей і потенціалу територіальних громад; Розроблено дерево стратегічних цілей соціальної політики територіальних громад, яке дозволило систематизувати взаємозв’язок між стратегічними пріоритетами, економічними, соціальними та управлінськими цілями, інструментами їх реалізації та очікуваними результатами. Встановлено, що досягнення стратегічних цілей соціальної політики забезпечує підвищення економічної активності населення, розвиток людського і соціального капіталу, зміцнення соціальної інтеграції та підвищення стійкості громад до зовнішніх викликів. Запропоновано механізм реалізації соціальної політики територіальних громад на засадах сталого розвитку, який охоплює визначення стратегічних цілей, оцінювання соціально-економічних потреб населення, формування пріоритетів, реалізацію програм і проєктів, моніторинг результативності та коригування управлінських рішень. Особливістю запропонованого механізму є його циклічний характер, що забезпечує адаптивність соціальної політики до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Запропоновано підхід до формування соціальної економіки територіальних громад регіону на засадах сталого розвитку, який, на відміну від існуючих, передбачає системне узгодження напрямів розвитку сільських, селищних і міських громад із впливом природно-ресурсних, соціально-демографічних, фінансово-економічних, інфраструктурних та інституційно-правових детермінант, що забезпечує вибір пріоритетних механізмів розвитку відповідно до ресурсного потенціалу та функціональної специфіки територій; Обгрунтовано підхід до розроблення диференційованого комплексу проєктів, програм і практичних заходів формування соціальної економіки територіальних громад регіону на засадах сталого розвитку, який, на відміну від існуючих, передбачає врахування функціональних типів території, адміністративного статусу громади та особливостей її прикордонного положення, що забезпечує узгодження економічних, соціальних та екологічних інтересів розвитку, сприяє підвищенню соціальної стійкості, інституційної спроможності та конкурентоспроможності територіальних громад, а також зменшенню внутрішньорегіональних диспропорцій.
Формування фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій засобами змішаного навчання
(Тернопіль, 2025-03-31) Лобацький, Андрій Олександрович
Роботу присвячено вивченню теоретичних, методичних та практичних аспектів формування фахової компетентності бакалаврів засобами змішаного навчання, які навчаються за спеціальністю 015.39 «Професійна освіта. Цифрові технології». На основі аналізу науково-педагогічної літератури встановлено, що стрімкий розвиток і проникнення в усі сфери життєдіяльності цифрових технологій зумовлює перехід суспільства на новий технологічний рівень. Стратегічне значення цифровізації у забезпеченні передових позицій держави у світовій економіці, її незалежності та безпеці зумовлюють необхідність розробки комплексу заходів щодо розвитку інформаційного суспільства і формування національної цифрової економіки. Водночас, будь-які програми з цифровізації економіки та соціальної сфери будуть ефективними лише за умови високого рівня фахової компетентності фахівців різних рівнів кваліфікації, їхньої здатності до інтеграції виробничих, управлінських і цифрових технологій, здійснення на основі цифровізації модернізаційних процесів в професійній діяльності. Особлива роль у цьому процесі відводиться підготовці педагогів професійного навчання, готових до здійснення ефективної діяльності не лише технічного характеру на підприємствах, установах та організаціях галузі/сфери (за спеціалізацією), а й майстерного навчання інших, підготовки нових фахівців комп’ютерних технологій в системі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої освіти. Узагальнено, що інноваційні зміни в галузі інформаційних та комп’ютерних технологій, які розглянуто як контексти інноваційних змін у підготовці БСКТ, полягають у трансформації інфраструктури ЗВО, яка має передбачати сучасні інноваційні майданчики; підтримці співпраці освіти, виробництва та бізнесу з метою трансферу нових знань і технологій, проєктування інформаційно-освітніх інновацій; зміну архітектури освітнього процесу, орієнтацію на персоналізацію підготовки професійно-педагогічних кадрів (корпоративні, «на робочому місці», тощо) з використанням нових форматів взаємодії суб’єктів професійно-педагогічної освіти (дистанційна, змішана, тьюторська тощо). На основі аналізу інноваційного досвіду формування фахової компетентності встановлено наявність різних поглядів щодо вирішення проблеми. Залежно від того, на якому складнику освітнього процесу (зміст, форми, методи, засоби навчання, контроль та оцінка) закцентовано увагу, виокремлено такі напрями формування фахової компетентності: інтеграція теоретичної, практичної та науково-дослідницької складової підготовки фахівців; поетапність процесу формування фахових компетентностей; впровадження інтерактивних форм і методів навчання; застосування проблемних і проєктно-дослідницьких технологій, активне використання можливостей електронних освітніх ресурсів, базових кафедр на виробництві, використання змішаного навчання, що передбачає поєднання традиційних і дистанційних форматів організації освітнього процесу. Підсумовано, що змішане навчання є елементом нової освітньої парадигми, заснованої на електронних засобах навчання. Дидактично раціонально організоване змішане навчання поєднує в переваги традиційного і дистанційного типів навчання. Для формування фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій обрано ротаційну модель змішаного навчання «перевернутий клас». Узагальнено, що освітній потенціал моделі «перевернутого класу» як різновиду змішаного навчання, дає змогу регулювати й регламентувати вияви автономності студентів та сумісності їхньої діяльності на основі педагогічно доцільного поєднання етапів самостійної онлайн-підготовки та очних зустрічей «віч-на-віч» з іншими студентами та викладачем. Самостійний етап онлайн-навчання, що передує безпосередній очній взаємодії, більшою мірою дає змогу студентам реалізовувати можливість діяти самостійно. З цією метою студентам пропонується індивідуально в межах самостійної роботи в мережі освоїти освітній онлайн-контент, виконуючи широкий спектр мережевих завдань, наприклад, прослуховуючи аудіо-, відеолекції, аналізуючи навчальні тексти, відповідаючи на запитання мотивувальних анкет, виконуючи завдання на самоперевірку та взаємне оцінювання, відпрацьовуючи первинні практичні навички на цифрових симуляторах або в онлайн-іграх тощо. Водночас завдяки єдиній системі мережевих завдань і можливостей цифрової комунікації (онлайн-форумів, чатів, асинхронних варіантів взаємного оцінювання тощо), студенти стають активними учасниками мережевої спільноти. Очне заняття, спрямоване на практичне закріплення матеріалу, посилює спільність суб’єктів освітнього процесу на основі безпосередніх контактів, синхронізацію інтелектуальних та емоційних реакцій у відповідь на навчальний стимул, дії викладача та інших студентів. Розроблено циклічну схему змішаного навчання бакалаврів сфери комп’ютерних технологій, що відображає логіку освітнього процесу та організації навчально-пізнавальної діяльності студентів (ознайомлення з навчальним матеріалом → відпрацювання → контроль, які утворюють один цикл). Цикли здійснюються безперервно по висхідній спіралі. Електронні та традиційні засоби навчання та місце навчання (в аудиторії або позааудиторна діяльність) можуть комбінуватися в будь-яких поєднаннях залежно від дидактичних завдань і педагогічних умов. Узагальнено, що фахова компетентність є інтегративною професійно значущою властивістю особистості, у якій відбивається специфіка певної професійної діяльності. Змістове та структурне наповнення фахової компетентності має відмінні риси, що визначаються видом конкретної професійної діяльності. Фахову компетентність бакалаврів сфери комп’ютерних технологій розглянуто як професійно-особистісну якість, що виявляється в здатності оперувати інформацією та інформаційними процесами із застосуванням нових інформаційних технологій і засобів програмування в межах професійної діяльності (інженерної та педагогічної); прагненні до опанування сучасних IT-технологій та засобів і мов програмування; готовність до саморозвитку та безперервного вдосконалення застосовуваних у професійно-педагогічній діяльності методів і прийомів. Структура досліджуваної компетентності охоплює єдність взаємопов’язаних компонентів: мотиваційно-ціннісного (вмотивованість на професійну діяльність, сукупність соціально-позиційних, навчально-пізнавальних та змістово-динамічних цінностей та мотивів); інформаційно-когнітивного (володіння системою професійно-педагогічних знань; володіння знаннями щодо фахової компетентності БСКТ; володіння навичками розвитку когнітивних функцій); операційно-діяльнісного (вміння та навички здійснення професійно-педагогічної діяльності в сфері комп’ютерних технологій та досвіту їхнього вияву); особистісно-рефлексивного (відображає рефлексію та індивідуальні якості, які дають змогу студентам активізувати власний інтелектуальний потенціал у межах вирішення квазіпрофесійних завдань). Визначено рівні (високий, достатній, початковий), критерії (ціннісний, когнітивний, діяльнісний, особистісний) та показники сформованості фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій. Визначено, теоретично обґрунтовано та реалізовано педагогічні умови формування фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій засобами змішаного навчання: створення інтегрованого освітнього середовища підготовки бакалаврів сфери комп’ютерних технологій на основі змішаного навчання; організація продуктивної інформаційно-педагогічної взаємодії в умовах змішаного навчання; формування фахового досвіду студентів шляхом «занурення» в професійно-педагогічне середовище під час педагогічної практики; персоналізація самоосвітньої діяльності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій. Розроблено структурно-функціональну модель формування фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій засобами змішаного навчання як сукупність взаємопов’язаних блоків: цільового, що відображає цільову орієнтацію моделі; методологічного, який відбиває методологічні підходи та принципи; змістовного, що охоплює електронні освітні ресурси з дисциплін професійного циклу («Web-програмування», «Методика професійного навчання»), а також педагогічні умови; технологічного – ілюструє механізм практичного впровадження змішаного навчання в процес формування фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій (види взаємодії та способи діяльності, етапи реалізації змішаного навчання); результативного – що охоплює компоненти, критерії та рівні сформованості фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій. На основі концептуальних положеннях дослідження, принципів компетентнісного підходу та результатів методологічного аналізу літератури, у межах дослідження розроблено Програму формування фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій засобами змішаного навчання у межах вивчення дисциплін «Web-програмування», «Методика професійного навчання», які вивчалися на ІІІ та ІV курсах в ЗВО. Концептуальна сутність Програми в умовах змішаного навчання полягала у взаємозв’язку трьох основних рівнів дидактизації процесу формування фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій. Такими рівнями були: підготовка викладачем інтегрованого інформаційного освітнього середовища, що забезпечувала продуктивність і безперервність навчальної діяльності студентів; вибір електронного сервісу для зворотного зв’язку зі студентами ЕГ, а також планування навчальної діяльності з використанням обраного електронного комунікаційного сервісу; визначення змісту блоків самостійної та аудиторної роботи бакалаврів сфери комп’ютерних технологій; підготовка лабораторних робіт, системи завдань та вправ для аудиторної та самостійної роботи студентів ЕГ; поточну та підсумкову якісну та кількісну оцінку знань, умінь і навичок, фахових компетентностей бакалаврів сфери комп’ютерних технологій. Розроблена Програма передбачала таку послідовність етапів: 1) інформаційний етап – організація роботи в аудиторії в режимі face-to-face з використанням форми лекції-діалогу та інформаційної проблемної лекції, цифрових засобів (смартфони, ноутбуки, презентація); 2) операційний етап – організація лабораторних робіт у режимі онлайн шляхом використання електронних ресурсів в електронному освітньому середовищі Moodle. На цьому етапі студенти мали змогу самостійно обирати рівень складності завдань, що мотивувало їх на отримання більш високого бала. Для виконання лабораторних робіт за допомогою онлайн навчання, а також для виконання самостійних завдань, студентам забезпечувався доступ до цифрового простору ЗВО з будь-якої точки світу; 3) рефлексивний етап – організація самостійної роботи з електронними ресурсами (W3Schools, GitHub, CodeSandbox, Codecademy): пошук додаткової інформації за допомогою цифрових засобів (веб-ресурси, веб-форуми, веб-енциклопедії), тестування. З метою реалізації електронних освітніх технологій засобами змішаного навчання розроблено електронний навчально-методичний комплекс з дисципліни «Web-програмування» як сукупність структурованих навчально-методичних матеріалів, пов’язаних єдиним комп’ютерним середовищем навчання, що забезпечують повний дидактичний цикл навчання і призначений для оптимізації засвоєння БСКТ фахових компетентностей у межах навчальної дисципліни. Ціль курсу – ознайомлення студентів з основами веб-програмування, зокрема фронтенд-технології (HTML, CSS, JavaScript) та бекенд-розробку на базі фреймворку Django. Результативність проведення експериментальної роботи, що дозволяє прогнозувати формування фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій засобами змішаного навчання підтверджується отриманими експериментальними результатами. Порівняльні дані етапів експериментальної роботи (констатувального й підсумкового) свідчать про позитивну динаміку рівневих характеристик сформованості компонентів (мотиваційно-ціннісного, інформаційно-когнітивного, операційно-діяльнісного, особистісно-рефлексивного) фахової компетентності бакалаврів сфери комп’ютерних технологій, а також в показниках абсолютного приросту, що відображають динаміку високого (в ЕГ + 20,00 %, а в КГ + 2,53 %), достатнього (в ЕГ + 7,50 %, а в КГ -5,06 %), початкового (в ЕГ – -27,50 %, а в КГ – 2,53 %) рівнів досліджуваної компетентності. Результати експерименту підтверджено на основі використання критерію Колмогорова-Смірнова. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому що: впроваджено Програму формування фахової компетентності БКСТ засобами змішаного навчання, як послідовність інформаційного (організація лекцій в аудиторії в режимі face-to-face), операційного (організація лабораторних робіт у режимі онлайн) та рефлексивного (організація самостійної роботи з електронними ресурсами (W3Schools, GitHub, CodeSandbox, Codecademy)) етапів; розроблено та апробовано в освітньому процесі електронні навчально-методичні матеріали з дисципліни «Web-програмування» (конспекти лекцій, диференційовані за рівнем складності та дослідницької спрямованості онлайн-лабораторні роботи, тестові завдання в електронних освітніх курсах, критеріально-вимірювальний апарат тощо), які розміщено в освітньому середовищі «Moodle»; сформовано комплекс цифрових ресурсів та онлайн платформ, що забезпечують формування фахової компетентності БСКТ і таким чином розширюють технологічний інструментарій методики навчання дисциплін «Web-програмування», «Методика професійного навчання» у ЗВО; представлено алгоритм створення моделі змішаного навчання з використанням розробленого комплексу цифрових ресурсів і онлайн платформ, який може застосовуватися у практиці створення подібних моделей для інших категорій студентів; розроблено діагностичний інструментарій для визначення стану сформованості фахової компетентності студентів спеціальності 015.39 «Професійна освіта. Цифрові технології». Результати дослідження можуть бути використані в освітньому процесі ЗВО під час розроблення нових організаційних моделей змішаного навчання, освітніх електронних курсів, спрямованих на навчання студентів IT профілю та педагогів професійного навчання. Матеріали дослідження також можуть бути адаптовані до умов функціонування системи додаткової професійно-педагогічної освіти, що дасть змогу знайти оптимальні підходи щодо розвитку рівня фахової компетентності у викладачів спеціальних дисциплін і педагогів професійного навчання та підвищити їхню інформаційно-пошукову, науково-дослідницьку та методичну діяльність в умовах цифровізації освіти. Ключові слова: фахова компетентність, бакалаври сфери комп’ютерних технологій, професійна підготовка, педагоги професійного навчання, інформаційні та цифрові технології, цифровізація та інформатизація, дистанційна освіта, змішане навчання, електронні освітні ресурси, професійна діяльність, web-технології, електронний навчально-методичний комплекс.
Концептуальна модель зворотньо-логістичного управління санаторно-курортними закладами
(Луцьк: ЛНТУ, 2023-03-14) Войтович, Сергій Ярославович; Ліпич, Любов Григорівна
У даній науковій статті сформовано концептуальну модель зворотньо-логістичного управління санаторно-курортними закладами, яка задовольняє засади реалізації концепції даного виду управління та забезпечує умови ефективності. Основною метою дослідження є формування актуальної та дієвої концептуальної моделі зворотньо-логістичного управління санаторно-курортними закладами з метою удосконалення процесів управління такими закладами і процесів задоволення потреб споживачів у даних послугах. Монографічне дослідження літературних джерел показало відсутність такої дієвої системи логістичного менеджменту в управлінні санаторно-курортними закладами, що виражається низькою пропускною спроможністю закладів щодо задоволення потреб споживачів у санаторно-курортному лікуванні. Актуальність вирішення даної наукової проблеми полягає в тому, що сформована концептуальна модель зворотньо-логістичного управління санаторно-курортними закладами дозволить їм забезпечити ефективність самого управління та ефективність ринкового функціонування. Запропонована концептуальна модель зворотньо-логістичного управління санаторно-курортними закладами містить чинники, інформацію та ресурси, які формують вхід в операційну систему; блоки реалізації, оцінювання та трансформації для зворотньо-логістичного управління, які наповнюють операційну систему управління; перелік ефектів реалізації зворотньо-логістичного управління, що формують вихід із операційної системи. Методологічним інструментарієм дослідження слугували: системний підхід, логіко-структурний синтез, методи управлінського аналізу процесів логістичного менеджменту, методи логічного узагальнення та інші. Об’єктом дослідження стало зворотньо-логістичне управління санаторно-курортними закладами, а предметом – його концептуальна модель. Дослідження демонструє методологічне та прикладне наповнення і логічно обґрунтовує повноту та дієвість сформованої концептуальної моделі зворотньо логістичного управління санаторно-курортними закладами. Результати дослідження можуть бути корисними для керівників та менеджерів закладів санаторно-курортних послуг щодо забезпечення ефективності процесів управління такими закладами послуг.
Формування ринкової капіталізації підприємства на основі вартісної концепції
(Луцьк : ЛНТУ, 2023) Бурбан, Олександр Вікторович
Дисертаційну роботу присвячено поглибленню теоретичних положень, розробленню науково-методичних та практичних рекомендацій щодо формування та нарощення ринкової капіталізації підприємства на основі вартісної концепції. У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної роботи, розкрито її зв’язок із науковими темами, окреслено мету, завдання, предмет, об’єкт та методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів. У першому розділі «Теоретичне обґрунтування формування ринкової капіталізації підприємства на основі вартісної концепції» розкрито наукову парадигму формування ринкової капіталізації підприємства та місце в ній вартісної концепції, здійснено групування та систематизовано фактори впливу на вартість підприємства та його ринкову капіталізацію, визначено процес оцінювання вартості підприємства в якості інструменту впливу на його ринкову капіталізацію. На основі узагальнення та систематизації наукових поглядів учених сучасності на проблемні аспекти синтезу теорій підприємств, капіталу та вартісно-орієнтованого управління уточнено сутність понять «капіталізація підприємства», «ринкова капіталізація підприємства» та «вартість підприємства». Ринкову капіталізацію підприємства пропонується розглядати як один із основних показників-індикаторів, що демонструє ефективність управління вартістю підприємства, формування та оптимізації капіталу на основі своєчасного оцінювання та реагування на фактори впливу внутрішнього та зовнішнього середовища. З метою розкриття сутнісної природи даного поняття виділено основні ознаки та функції ринкової капіталізації підприємства. На основі узагальнення та критичного аналізу наукових підходів учених до трактування ринкової капіталізації підприємства, розкриття взаємозв’язку 3 з різними напрямами (ціннісно-ціновий, стратегічний, майновий, інтегральний, комбінований) природи походження його вартості визначено місце вартісної концепції в сучасній науковій парадигмі формування ринкової капіталізації підприємства. Здійснено систематизацію та групування факторів впливу на вартість підприємства. В основу такого групування закладено тріаду класифікаційних ознак «місце виникнення – сфера виникнення – наслідки впливу» із виділенням двох площин впливу факторів: внутрішньої (виробничі, організаційні, фінансові) та зовнішньої (економічні, ринкові, інвестиційні, науково-технічні, геополітичні), що формують цілісний механізм впливу на метрик вартості підприємства. В основу систематизації факторів впливу на показник ринкової капіталізації підприємства покладено наявний дуалізм у трактуванні сутності даного поняття. Визначено ключові фактори впливу в межах фондового та фінансового аспектів на кожну зі складових показника ринкової капіталізації, враховуючи місце вартості підприємства в останній. В контексті оцінювання вартості підприємства на основі критичного аналізу змісту наукових праць вчених сучасності підкреслено доцільність використання комплексного підходу. Враховуючи взаємодоповненість сильних сторін такого підходу, доцільно стверджувати про його комплементарну природу. Запропонований комплементарний методичний підхід до оцінювання вартості підприємства як інструмента впливу на його ринкову капіталізацію в межах якого забезпечується обгрунтований вибір об’єкта оцінювання та компаній-аналогів, комплексний аналіз стану об’єкта оцінювання, реалізація ситуативного підходу до підбору інструментарію оцінювання та врахування інтересів основних груп стейкхолдерів – під час комплексного оцінювання вартості об’єкта, об’єктивність процесу оцінювання завдяки встановленню діапазонів вартості – в процесі узгодження результатів оцінювання, прогнозування можливих допустимих відхилень та визначення потенційного діапазону зміни вартості – під час виявлення основних факторів впливу на формування вартості об’єкта оцінювання, прийняття управлінських рішень стосовно оптимізації ринкової капіталізації об’єкта оцінювання. У другому розділі «Оцінювання вартості та дослідження впливу її зміни на ринкову капіталізацію підприємства (на прикладі машинобудівних підприємств 4 України)» здійснено аналіз фундаментальних передумов формування та комплексне оцінювання вартості машинобудівних підприємств України, аналіз формування ринкової капіталізації та оцінювання впливу зміни складових вартості досліджуваних підприємств на її цільове значення. Підкреслено значиму роль машинобудівних підприємств у розвитку промисловості та економіці України в цілому, обсяг реалізації продукції яких станом на 2021 р. становив 15240,1 млрд грн, проте й значне зниження її питомої ваги в обсягах реалізованої продукції промисловими підприємствами та економіці в цілому. Подальше дослідження здійснювалось на базі провідних вітчизняних підприємств, які репрезентували сектори важкого, середнього та загального машинобудування. SWOT аналіз виявив переважання сильних сторін машинобудівних підприємств над слабкими, численні можливості для їх розвитку, що вказує на перспективність дослідження сектору таких підприємств. Загальний аналіз стану підприємств, здійснений за період 2013-2021 рр., виявив тенденції стрімкого зростання вартості власного капіталу, оборотних та необоротних активів в межах усіх груп машинобудівних підприємств, незважаючи на ріст виробництва, їх чистий прибуток зазнав скорочення на 49,9%, що значною мірою обумовлено ростом собівартості продукції на 54,7%. Визначено, що за результатами розрахунку індексу Альтмана сектор підприємств важкого машинобудування перебуває в «gray»-зоні, а сектори підприємств середнього та загального машинобудування – в межах «safe»-зони. Аналіз за «Du-Pont»-моделлю виявив негативну динаміку рентабельності власного капіталу підприємств. Доведено, що для отримання релевантних результатів в межах наявних об’єктів оцінювання оптимальним є поєднання методу дисконтованих грошових потоків (дохідний підхід) та методу компаній-аналогів (за порівняльним підходом). Оцінювання вартості методом DCF-моделі виявило, що найвищу вартість серед машинобудівних підприємств має АТ «Мотор Січ» (22342,4 млн грн), тоді як найнижчу мають ПрАТ «Калинівський машинобудівний завод» (146,1 млн грн) та АТ «Гідросила» (135,5 млн грн). Оцінювання вартості методом компаній-аналогів демонструє схожі результати: найвищу вартість має АТ «Мотор Січ» (22316,0 29132,2 млн грн), найнижчу мають ПрАТ «Калинівський машинобудівний завод» 5 (112,5-260,1 млн грн) та АТ «Гідросила» (124,0-186,8 млн грн). Встановлено, що справедлива вартість підприємств відображає поточний стан галузі, макроекономічні тренди, а також очікування інвесторів щодо майбутніх вигід. Потенціал зростання групи досліджуваних машинобудівних підприємств, відповідно до розрахованих вартісних діапазонів, становить 22,7%. Визначено, що формування ринкової капіталізації машинобудівних підприємств базується на значеннях ринкової вартості та коригується на показники загального боргу та грошових коштів та їх еквівалентів. Отримані показники ринкової капіталізації демонструють здатність підприємств викупити свої борги за грошові кошти, за винятком АТ «Українські енергетичні машини», ПрАТ «Дніпропетровський агрегатний завод» та АТ «Дніпроважмаш». Підтверджено доцільність використання методу «ізольованого впливу факторів» замість базового методу «прямих ланцюгових підстановок» для визначення впливу зміни вартості машинобудівних підприємств на цільовий показник їх ринкової капіталізації. Встановлено, що серед числа таких факторів, як чистий грошовий потік, ставка дисконтування, показник термінального зростання, чистий грошовий потік термінального періоду, вартість чистого боргу найбільш вагомим на ринкову капіталізацію машинобудівних підприємств є вплив зміни ставки дисконтування (її ріст на 1,0% зумовлює скорочення цільового показника на 4,62%), а серед компонент грошового потоку – операційний прибуток за вирахуванням витрат з податку на прибуток (його ріст на 1,0% зумовив приріст цільового показника на 0,35%). Здійснено аналіз чутливості ринкової капіталізації підприємств з мінімальним кроком зміни ставки дисконтування на 0,15%, що забезпечило визначення більш точного рівня взаємокомпенмації факторів ставки дисконтування та показника термінального зростання, підкреслило вагомість врахування фактору ставки дисконтування, що підтверджується спадною динамікою ринкової капіталізації з 39866,9 до 38924,9 млн грн внаслідок зростання її значень на 0,50% для групи досліджуваних підприємств. Отримані результати демонструють низьку вартість машинобудівних підприємств і важливість розробки заходів подальшого нарощування їх ринкової капіталізації. 6 У третьому розділі «Управління ринковою капіталізацією підприємства на основі вартісної концепції (на прикладі машинобудівних підприємств України)» удосконалено механізм управління ринковою капіталізацією підприємств на основі вартісної концепції, оцінено вплив стимулюючих інструментів на підвищення ринкової капіталізації, запропоновано систему рішень з оптимізації структури капіталу та визначено її вплив на зміну вартості та ринкової капіталізації машинобудівних підприємств. Удосконалення механізму управління ринковою капіталізацією підприємства здійснено в контексті уточнення та розвитку мети, суб’єктів, інструментів, об’єктів, безпосереднього процесу оптимізації ринкової капіталізації на основі розробленого комплементарного підходу, визначення її динаміки, впливу зовнішніх факторів, а також оцінювання ефективності механізму. Запропоновано дворівневу верифікацію ефективності механізму, що спрямована на удосконалення показників вартості та ринкової капіталізації підприємства. На першому рівні верифікації – забезпечується вартісно-орієнтовна оптимізація діяльності підприємства, практична реалізація якої здійснюється в межах площини визначення вартості ПрАТ «СКФ Україна», що обумовлено наднормовою варіативністю грошових потоків підприємства з коефіцієнтом варіації, який у 4,22 рази перевищує максимально допустиме значення. Запропоновано перелік управлінських рішень щодо досягнення підприємством цільових значень додаткових індикаторів зміни вартісної складової механізму та апробовано їх вагомість для підвищення показника вартості підприємства. Другий рівень верифікації ефективності механізму управління ринковою капіталізацією підприємства окреслений приростом цільового показника його ринкової капіталізації. Реалізація даної верифікації визначає ефективність механізму в цілому та відбувається на заключному етапі його здійснення. Обґрунтовано структуру та архітектуру впливу стимулюючих інструментів підвищення ринкової капіталізації машинобудівних підприємств. Аргументовано нарощення ринкової капіталізації з позиції забезпечення приросту величин власного капіталу та грошових потоків. Апробовано та доведено взаємозалежність між наведеними показниками та стимулюючими інструментами підвищення ринкової 7 капіталізації методом лінійної багатофакторної регресії. Визначено вплив індикаторів інструментів фінансової та нефінансової площин (зовнішньої та внутрішньої природи) на власний капітал та грошові потоки підприємств. Отримані результати трансформовано у модель рангованих інструментів стимулювання ринкової капіталізації машинобудівних підприємств, яка демонструє взаємозв’язок між ступенем і напрямом впливу на динаміку їх власного капіталу та грошових потоків, забезпечуючи формування інформаційної бази даних для прийняття рішень щодо подальшого використання фінансових і нефінансових інструментів стимулювання підвищення їх ринкової капіталізації. Структуризація інструментарію стимулювання ринкової капіталізації машинобудівних підприємств слугує основою формування матриці управлінських рішень щодо нарощування власного капіталу та грошових потоків підприємств у контексті використання фінансових і нефінансових інструментів. Запропоновано систему управлінських рішень щодо оптимізації структури капіталу та методичний підхід з визначення її впливу на зміну вартості та ринкової капіталізації підприємств. Це зумовлено, по-перше, об’єктивною потребою в практичній оптимізації структури капіталу досліджуваних підприємств через високу значимість показника середньозваженої вартості капіталу, доведену результатами попередніх досліджень, по-друге, важливістю розробки заходів з підвищення вартості та нарощування ринкової капіталізації машинобудівних підприємств. Базисом таких пропозицій виступає удосконалення об’єктної складової механізму управління ринковою капіталізацією, яке реалізовано шляхом формування системи рішень в контексті поліпшення функціонування управлінської, фінансової та операційної систем підприємства. Аргументовано необхідність використання багатокритеріальної системи оптимізації структури капіталу, де в якості критеріїв визначено ефект фінансового важеля, платоспроможність, фінансову стійкість та фінансові ризики. За результатами досліджень рекомендовано три напрями управлінських рішень щодо нарощення вартості та ринкової капіталізації машинобудівних підприємств внаслідок оптимізації структури їх капіталу: обумовлені параметром мінімізації середньозваженої вартості капіталу, визначені 8 потребою компенсації зниження рівня рентабельності активів та обгрунтовані потребою компенсації скорочення рентабельності власного капіталу. Встановлено, що нарощення вартості репрезентативних підприємств на 4,7% за рахунок оптимізації структури їх капіталу зумовило приріст показника їх ринкової капіталізації на 4,4%, що становить 1746,3 млн грн. Таким чином доведено позитивний вплив аналізованих показників на підвищення ринкової капіталізації машинобудівних підприємств. Практичне значення результатів дослідження полягає у прикладному застосуванні розроблених науково-методичних положень та практичних рекомендацій щодо нарощення ринкової капіталізації підприємства на основі вартісної концепції, які безпосередньо впроваджено у діяльність ПрАТ «СКФ Україна» та АТ «Дніпроважмаш» та використано в навчальному процесі та виконанні науково-дослідних робіт Луцького національного технічного університету.
Обґрунтування параметрів підбирача-розпушувача валків для роздільної технології збирання льону
(Луцьк : ЛНТУ, 2025) Бодак, Максим Володимирович
Дисертаційна робота присвячена обґрунтуванню параметрів підбирача розпушувача валків з стебел льону, вирощеного в умовах Західного Полісся України, для реалізації роздільної технології збирання. У роботі враховано природно-кліматичні чинники, які впливають на формування стеблостою льону та зумовлюють застосування роздільної технології його збирання. Встановлено, що у цих умовах, волокно (коротке у льону олійного та довге у льону-довгунця) формується за всією довжиною стебел. Відтак, технологія збирання льону, особливо олійного органічного, повинна бути адаптованою на момент збирання до стану як насіннєвої, так і стеблової частини врожаю. Польові дослідження з різними сортами льону, зокрема з рекомендованим для зони Західного Полісся України показали, що висота його стеблостою може сягати до 1,0 м і більше. За такої висоти, врожайність соломи перевищує значення 45 ц/га, що ускладнює утилізацію стеблової частини врожаю. Ця проблема стала поштовхом до розгляду можливості застосування роздільної технології збирання льону з низьким зрізом стеблостою, що передбачає збереження соломистої маси шляхом перетворення її у тресту. Дана технологія виключає операцію десикації посівів і передбачає зрізання стеблостою на висоті 30-50 мм роторними косарками у фазі ранньої-жовтої стиглості, при побурінні 70 % насіннєвих коробочок. Через 8-10 діб завершується дозрівання насіннєвих коробочок у валках, що дозволяє відокремити насіння та створити умови для перетворення стебел соломи у тресту. Перевагою застосування роторних косарок з шириною захоплення від 1,35 м є утворення валків з вкладених стебел вздовж осі руху агрегата. При цьому відхилення окремих стебел від центральної осі валка не перевищує 170. Для 3 збереження всього біологічного врожаю льону запропоновано підбирач розпушувач валків. Доведено, що на якість формування валка роторною косаркою впливає висота зрізання стеблостою, а визначальним показником у роботі різального апарата є зусилля різання стебел. Отримані залежності зусилля різання стебел льону у межах , 18-21,98 Н від кута різання в окоренковій частині стебел вказують, що у фазі ранньо-жовтої стиглості льону він має бути у межах 30-350. При цьому зусилля різання відрізняється за висотою різанняокоренкової частини стебла, що вказує на різний вміст волокна. У процесі перетворення стебел у тресту через 8-10 діб валки ущільняються і приростають іншими рослинами. Відповідно змінюється профіль валка у поперечному перерізі, відбувається зниження вологості стебел з 50-55% до 12 15%. Тому валки необхідно відривати від поверхні поля та зменшувати їх ущільнення. Кількість доцільних механічних дій на валок у період вилежування залежить від погодних умов. При цьому, за відсутності нічної роси, низький зріз дозволяє стеблам зволожуватися від ґрунту. Результати досліджень прогину і згину валків, зусилля їх розтягу, максимальне значення якого дорівнювало 382 Н, вказують на міцне з’єднання між стеблами за наявності суцвіття, що враховано при розробці експериментального підбирача-розпушувача валків. Дослідження, проведені на польових ділянках Луцького національного технічного університету, Волинській ДСГДС ІСГ Карпатського регіону НААН (с. Рокині) та виробничих полях агрофірм «Лугове», «Старий Порицьк» протягом 2020-2024рр., вказують на неможливість застосування єдиної технології збирання врожаю льону через суттєву різницю погодних умов у період вегетації рослин і на момент збирання льону. Відповідно, запропонована удосконалена роздільна технологія збирання льону олійного, враховує як фази стиглості, так і врожайність льону на момент збирання. Проведено теоретичні розрахунки робочих органів підбирального вузла підбирача-розпушувача валків. Встановлено, що ефективність відриву валка від поверхні поля із збереженням його нерозривності при переміщенні до наступних механізмів машин залежить від форми окремих робочих органів підбирального вузла і його приводу. Для узгодження швидкості руху МТА (машинно 4 тракторного агрегату) та тягової стрічки підбирального вузла, його привод забезпечують опорно-приводні колеса. Обґрунтовано конструктивно технологічні параметри підбирального вузла: діаметр веденого барабана, що обумовлює умови захоплення валка; висоту (50 мм) зубів, розміщених на тяговій стрічці; відстань між зубовими планками (не більше 400 мм). Ширина тягової стрічки залежить від ширини захвату роторної косарки. При ширині захвату роторної косарки 1,65 мм перед першим підбиранням валок у поперечному перерізі може мати вигляд сегмента з шириною 100 мм і висотою по краях 50-75 мм. При цьому висота валка по центральній осі коливається у межах 150-200 мм, що впливає на умови захоплення стебел і інтенсивність їх перетворення у тресту. Для отримання обґрунтування параметрів підбирача-розпушувача валків було проведено багатофакторні експерименти з використанням розробленої експериментальної установки. При встановлені ефективності роботи підбирального вузла були враховані наступні фактори: швидкість руху агрегата, кут нахилу тягової стрічки відносно поверхні поля, відстань між зубовими планками та кількість зубів, розміщених на одній планці. Зменшення щільності валків досліджували залежно від впливу таких факторів, як: частота обертання бітерів розпушувального вузла, висота розміщення обмежуючої решітки відносно вершин бітерних кулачків, вологість стебел на момент розпушення валка. Оброблення даних результатів багатофакторних експериментів дозволила отримати рівняння регресії та оцінити конструктивно-технологічні параметри підбирача-розпушувача валків. Напрацьовані рекомендації щодо підбирача-розпушувача валків та застосування його у роздільній технології збирання льону з низьким зрізом стеблостою, вирощеного в умовах Західного Полісся України. Показано, що треста з стебел льону є перспективною високоякісною сировиною для багатьох галузей. Вперше встановлені закономірності впливу конструктивно-кінематичних параметрів запропонованого підбирача-розпушувача валків на якість виконання технологічних процесів підбирання і зниження ущільнення валків. 5 Практичне значення отриманих результатів полягає в розробленні нової компонувальної схеми підбирача-розпушувача валків для роздільної технології збирання льону, зокрема органічного, що забезпечує збереження всього біологічного врожаю льону. Запропоновані методики проведення експериментальних досліджень з визначення зміни параметрів валків при вилежуванні у польових умовах, впливу регульованих параметрів підбирача-розпушувача валків та його робочих органів на ефективність виконання процесу збирання льону з використанням стандартного та розробленого обладнання. Технічна новизна виконаних розробок захищена 4 деклараційними патентами України на корисні моделі. Отримані наукові та практичні результати, методики й рекомендації щодо застосування підбирача-розпушувача валків у роздільній технології збирання льону з низьким зрізом стеблостою переданні у ТОВ «Старий Порицьк» (Волинська обл.) і Волинській ДСГДС ІСГ Карпатського регіону НААН (с. Рокині), ТОВ «КОМПАНІЯ АЛТЕКС». Окремі результати роботи впроваджено в навчальний процес з підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістр за спеціальністю 208 «Агроінженерія» для викладання дисципліни «Проектування інноваційних технологій та обладнання АПВ» та з підготовки фахівців освітньо-наукового рівня доктор філософії за спеціальністю 133 «Галузеве машинобудування» для викладання освітньої компоненти «Сучасні напрями розвитку техніки та технологій АПК» в Луцькому національному технічному університеті. Ключові слова: збирання, підбирач-розпушувач, вузол, зуби, бітер, кулачок, льон, насіння, стебло, валок, прогин, згин, зусилля, тертя, сила.
Розробка біокомпозитних матеріалів на основі модифікованих компонентів стійких до впливу атмосферних факторів
(Луцьк : ЛНТУ, 2024) Шегинський, Володимир Олегович
Використання полімеркомпозитних матеріалів на синтетичній основі ускладнюється через обмеженість сировинної бази та погіршення екологічної ситуації в світовому масштабі. Масове використання синтетичних полімеркомпозитних виробів призводить до забруднення навколишнього середовища через зростання об’ємів сміттєвих полігонів та виділення шкідливих речовин в полімеркомпозитних матеріалів. результаті руйнування компонентів. Одним з перспективних напрямків вирішення даної проблеми є використання біокомпозитних матеріалів, до складу яких входять компоненти природного походження. Це дозволить розширити сировинну базу, яка представляє собою відходи лісопереробної, меблевої, харчової та сільськогосподарської галузей. Біокомпозитні матеріали мають багато переваг порівняно з синтетичними полімеркомпозидами, однак через високу гідрофільність компонентів їх масове виробництво обмежено. В роботі розглянуто особливості формування структури та досліджено властивості бікомпозитних матеріалів на основі біополімерної матриці білкової природи та наповнювачів рослинного походження, які модифіковані гідрофобними речовинами. Це дозволить підвищити стійкість біокомпозитних виробів до експлуатації у вологому середовищі, за понижених температур та в умовах циклічної зміни температури. Мета роботи - дослідити властивості та особливості формування структури модифікованих біокомпозитів на основі компонентів природного походження, які мають стійкість до впливу атмосферних факторів за рахунок 3 використання гідрофобних речовин та технології модифікації матеріалів. Наукова новизна роботи: 1. Вперше встановлено, що за оптимального вмісту парафіну в кількості 4 мас.ч. та втрати вологості композиції 10 % відбувається підвищення на 20 % міцності на стиснення глютинових біокомпозитних матеріалів, які містять порошок деревного борошна (100 мас.ч.), що пов’язано з формуванням щільної структури біокомпозитів через зменшення опору переміщенню частинок наповнювача, на поверхні яких знаходиться гідрофобна добавка. 2. Показано, що використання парафіну в оптимальні кількості 14 мас.ч. в композиції з подрібненими стеблами дикорослих трав (100 мас.ч.) забезпечує підвищення на 76-78 % міцності на стиснення біокомпозитів в результаті антифрикційного впливу гідрофобної добавки, яка забезпечує компактне розташування частинок стебел в біополімерній матриці та формування фізико-хімічних зв’язків між активними групами добавки та компонентами біокомпозиту. 3. Встановлено, що введення оліфи Оксоль до складу біокомпозитного матеріалу в оптимальній кількості (4 мас.ч.) з додатковою обробкою біокомпозиту в середовищі розплавленого парафіну забезпечує формування захисного шару у вигляді плівки, що дозволяє знизити гігроскопічність біокомпозитних матеріалів до 0,37 % в умовах експлуатації за підвищеної вологості. 4. Додаткова обробка у середовищі оліфи Оксоль глютинових біокомпозитних матеріалів, які містять деревне борошно та гідрофобну добавку оліфу в оптимальній кількості 4,0 мас.ч., підвищує у 3,0-6,3 раз межу міцності на стиснення у випадку циклічної зміни температури від 25 °С до 25 °С за рахунок формування стійкої захисної плівки на поверхні біокомпозитного матеріалу. Практичним результатом роботи є розробка нових біокомпозитних покриттів, які мають високу міцність на стиснення, ударну в’язкість, 4 можливість до експлуатації в умовах підвищеної вологості, понижених або підвищених температур, циклічної зміни температур. Ефективність розроблених гідрофобних біокомпозитних матеріалів підтверджено актом впровадження, який визначає перспективність використання розроблених біокомпозитів для виготовлення елементів конструкцій з підвищеною стійкістю до впливу атмосферних факторів. Здобувач особисто приймав участь у проведенні досліджень структури та властивостей біокомпозитних матеріалів. Самостійно проводив аналіз результатів експериментальних досліджень та приймав участь у постановці завдань, визначенні наукової новизни та формулюванні загальних висновків. У вступі визначено проблему, що стосується розробки біокомпозитних матеріалів з використанням компонентів природного походження. Представлено об’єкт та предмет дослідження, визначено мету та основні завдання роботи, подано новизну та практичне застосування результатів роботи. Розділ 1. Представлено характеристику біокомпозитних матеріалів на основі синтетичних матриць та біополімерів. Показано переваги біокомпозитних матеріалів, представлено широкий спектр видів наповнювачів, які являють собою відходи сільськогосподарського виробництва або харчової промисловості. Визначено основні проблеми, що стосуються особливостей формування біокомпозитних матеріалів, наповнювачі яких мають високу гідрофільність. Це визначає широкий напрямок наукових досліджень, які грунтуються в основному на застосуванні методів фізичної та хімічної обробки наповнювачів рослинного походження. Розділ 2. Використано сучасні та класичні методи дослідження механічних та експлуатаційних властивостей, а також мікроструктури біокомпозитних матеріалів. Визначено механічні характеристики біокомпозитних матеріалів: адгезійна міцність, твердість, міцність на стиснення та ударна в’язкість. Визначено стійкість біокомпозитів у вологому середовищі, в умовах понижених температур та циклічної зміни температури. 5 Структуру біокомпозитних матеріалів досліджено методами оптичної мікроскопії та інфрачервоної спектроскопії. Оптимізацію складу та режиму термічної обробки біокомпозитів здійснено в результаті побудови математичної моделі за допомогою методу багатофакторного планування експерименту. Розділ 3. Визначено адгезійну міцність глютинового біополімеру залежно від тривалості витримки в тепловому полі та температури термічної обробки, яка забезпечує процес формування фізико-хімічних зв’язків. Встановлено підвищення адгезійної міцності для біополімерів за тривалості витримки 90 хв та температури 120 °С, що пов’язано з рівномірним структуруванням глютинової матриці. В результаті введення парафіну в кількості 4 мас.ч. відбувається підвищення на 26-39 % міцності на стиснення, що визначається здатністю матеріалу формувати ущільнену структуру через наявність гідрофобної добавки, яка виконує мастильну функцію. Проведення додаткової термічної обробки композиції, яка забезпечує видалення вологи в кількості 10 %, призводить до підвищення міцності на стиснення в межах 50-55 %, оскільки відбувається формування необхідної кількості фізико-хімічних зв’язків між компонентами біокомпозитного матеріалу. Проведено аналіз руйнувань біокомпозитних зразків з різним вмістом гідрофобної добавки. Характер руйнування зразків підтверджує результати експериментальних досліджень по визначенню межі міцності на стиснення. Оптимальний вміст парафіну для біокомпозитних матеріалів, які наповнені подрібненими стеблами дикорослих трав, становить 14 мас.ч., що визначається формуванням щільної структури за рахунок використання антифрикційної добавки, яка полегшує процес пресування композиції. Використання парафіну призводить до зниження на 35-40 % ударної в’язкості біокомпозитів, що пов’язано з зменшенням опору до поширення тріщини в об’ємі біокомпозитного матеріалу. Введення оліфи в кількості 2-4 мас. ч. забезпечує підвищення межі 6 міцності при стисненні на 12-15 % порівняно з міцністю біокомпозитного матеріалу без модифікуючої добавки. Використання гідрофобної добавки забезпечує підвищення жорсткості біополімерної матриці та утворення нових фізико-хімічних зв’язків. Виявлено, що біокомпозитний матеріал, який наповнений деревним борошном та модифікований парафіном, характеризується більшою оптичною густиною та площею піка смуг поглинання порівняно із біокомпозитним матеріалом, який не містить в складі модифікатора. Це вказує на вищу міцність даного біокомпозитного матеріалу за рахунок утворення вищої кількості фізико-хімічних зв’язків в матеріалі. Методом багатофакторного експерименту визначено оптимальний вміст добавок та режим термічної обробки, що дозволило підвищити до 20 % міцність на стиснення біокомпозитних матеріалів, які модифіковані парафіном. Розділ 4. Найвищу гігроскопічну вологість (18,5 %) мають біокомпозитні зразків без гідрофобного покриття та додаткової термічної обробки. Термічна обробка забезпечує формування щільної структури біополімерної матриці, що ускладнює проникання молекул води всередину глобул амінокислот глютинової матриці. Підвищену стійкість до водопоглинання мають біокомпозитні матеріали, на поверхні яких нанесено шар парафіну в результаті занурення зразків у розплав гідрофобної добавки. Це дозволяє сформувати на поверхні біокомпозитного матеріалу захисний шар значно більшої товщини порівняно з покриттям на основі оліфи. Водопоглинання біокомпозитів з таким покриттям не перевищує 3,4 %. Біокомпозити, що містять оліфу та покриті шаром оліфи мають високі значення межі міцності на стиснення за низької температури (-25 °С), що пов’язано з підвищенням жорсткості полімерної сітки глютинової матриці. Також найвищу міцність на стиснення мають біокомпозитні матеріали, які модифіковані оліфою та покриті шаром оліфи, яка утворює стабільну 7 плівку на поверхні біокомпозитних зразків. Під час нагрівання та охолодження плівка зберігає цілісність та здатна деформуватися без руйнування. Подано технологію формування біокомпозитних виробів, які містять комплекс наповнювачів (деревне борошно та подрібнені стебла дикорослих трав) в оптимальній кількості та модифікуючу добавку (парафін). Формування біокомпозитних виробів відбувається в результаті пресування композиції та сушіння за кімнатної температури. Після проведення операції шліфування на поверхню виробу наноситься гідрофобне покриття, яке забезпечує захист від вологи та підвищує стійкість до дії атмосферних факторів.
Інвестиційне забезпечення сталого розвитку регіонів України у повоєнний період
(Луцьк : ЛНТУ, 2025) Лакас, Вероніка Владиславівна
Дослідження базуються на розумінні сталого розвитку як збалансованої системи співіснування та пропорційного відтворення економічної, екологічної та соціальної складових розвитку суспільства, еквівалентного ресурсоспоживання та примноження людського, асиміляційно-екологічного, природно-ресурсного, ресурсно-виробничого та фінансового потенціалу. Виявлено, що сталий розвиток в останні 50 років визначається світовим співтовариством як оптимальна модель соціально-економічного розвитку з огляду на загострення мальтузіанської дилеми та накопичення природно-ресурсних, екологічних та продовольчих обмежень. Встановлено, що темпи соціально економічного піднесення і стійкість базових інститутів державотворення та ринкової економіки визначають світоглядні та ресурсні можливості переведення господарських комплексів на модель сталого розвитку у розрізі економічної, соціальної та екологічної складових. Доведено, що імперативною базою переведення національного господарства та регіональних господарських комплексів на модель сталого розвитку є формування набору принципів, виходячи з наявного ресурсно виробничого потенціалу та впливу комплексу екзогенних та ендогенних чинників. Обґрунтовано, що ключовим принципом забезпечення сталого розвитку регіонів України виступає принцип випереджального сталого розвитку, який детермінує базові принципи (обороноздатності, соціальної та екологічної відповідальності), шо у свою чергу визначають принципи системного спрямування (емерджентності, адаптивності, конвергенції, інституційної поступальності, партнерства та ризельєнтності) і відповідно принципи виробничо-інвестиційного спрямування 3 (диверсифікації енергетичного забезпечення, максимізації замкнених циклів, еквівалентності, інвестиційного сприяння). Визначено, що імплементація пріоритетів сталого розвитку в регіональну соціально-економічну політику однозначно має супроводжуватися формуванням сучасного теоретико-методологічного та інституційного підґрунтя інвестиційного забезпечення переведення регіональних господарських комплексів на принципи сталості. Встановлено, що інвестиційне забезпечення сталого розвитку є сукупністю інституційно-правових та фінансово-економічних умов, заходів та відносин, пов’язаних з формуванням публічних, благодійних та приватних фондів фінансування проєктів досягнення цілей сталого розвитку, залученням коштів іноземних держав, міжнародних фінансово-кредитних організацій, глобальних екологічних фондів, підприємницьких структур-нерезидентів та іноземних благодійних організацій, а також із застосуванням методів та інструментів стимулювання інвестиційної діяльності у публічному і корпоративному секторах та в секторі домогосподарств. Доведено, що необхідною умовою формування дорожньої карти інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіонів України є максимальне врахування наслідків російської агресії, яка призвела до численних людських втрат, руйнації об’єктів житлової та виробничої інфраструктури, забруднення навколишнього природного середовища та деградації природних біогеоценозів. Дослідження показали, що в основі формування інституційного підґрунтя інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіону в умовах поглиблення децентралізації має лежати комплекс базових передумов (механізм фінансового вирівнювання, бюджетно-фіскальна децентралізація, укрупнення адміністративних районів, створення мережі укрупнених територіальних громад, розширення специфікації угод публічно-приватного партнерства, інституціоналізація спеціальних режимів інвестування). Обґрунтовано, що інституціоналізація спеціальних режимів інвестування забезпечить підвищення інвестиційної привабливості економіки регіону, що сприятиме диверсифікації джерел інвестиційного забезпечення, пожвавленню іноземного інвестування, 4 активізації інвестиційного процесу на основі угод публічно-приватного партнерства, пожвавленню внутрішньо-корпоративного інвестування та інвестування в секторі домогосподарств, інституціоналізації додаткових форм інвестування в межах транскордонного співробітництва. У дисертаційній роботі здійснено критичний аналіз наявних методик до оцінки інвестиційної привабливості, інвестиційного потенціалу, інвестиційного забезпечення та ефективності інвестицій в регіонах, що дозволило виокремити їх позитивні та негативні аспекти, ключові напрями і показники, покладені в основу аналітичного дослідження інвестицій на регіональному рівні, що в сукупності дало змогу сформувати набір індикаторів та критеріїв, а також певні вимоги до методики проведення оцінки інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіонів України. На основі критичного переосмислення існуючих методик аналітичного дослідження інвестицій на регіональному рівні розроблено авторський підхід до оцінки інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіонів України, який полягає в розрахунку інтегрального індексу на підставі показників, які систематизовані за трьома напрямами: 1) інвестиційне забезпечення економічної складової сталого розвитку; 2) інвестиційне забезпечення соціальної складової сталого розвитку; 3) інвестиційне забезпечення екологічної складової сталого розвитку. Проведено інтегральну оцінку інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіонів України у 2017-2021 роках, що дозволило обчислити групові та загальний інтегральний індекс інвестиційного забезпечення сталого розвитку, які склали основу для розподілу регіонів України в межах певних груп за рівнем інвестиційного забезпечення їх сталого розвитку. Виокремлено три групи регіонів України за рівнем інвестиційного забезпечення їх сталого розвитку (регіони з високим рівнем; регіони із середнім рівнем, регіони із низьким рівнем), що дає можливість комплексно та з врахуванням певних регіональних особливостей формувати стратегії чи програми націлені на підвищення рівня інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіонів країни. 5 Встановлено, що до групи регіонів-лідерів за рівнем інвестиційного забезпечення сталого розвитку у 2017-2022 роках увійшли м. Київ та Київська область, що обумовлено найбільшими обсягами здійснених інвестицій та високими їх розмірами в розрахунку на основні показники складових сталого розвитку. Виявлено, що найбільша кількість регіонів входить до групи регіонів із низьким рівнем інвестиційного забезпечення сталого розвитку, що пов’язано з тим, що в даних регіонах у 2017-2022 роках порівняно низькою була величина капітальних та прямих іноземних інвестицій та їх незначна частка у в загальних обсягах ВРП, обсягах реалізації продукції, доходах населення, експорті продукції. Виявлено, що до початку повномасштабної війни більшість регіонів України хараткеризувалися середніми рівнями інвестиційного забезпечення сталого розвитку. Через значні прямі і непрямі економічні втрати, до яких призвела повномасштабна війна, відбулося різке зниження рівнів інвестиційного забезпечення сталого розвитку в усіх регіонах України як за окремими економічною, соціальною та екологічною складовими, так і загалом інтегрального рівня. Результати комплексної оцінки підтвердили припущення, що в період повоєнного відновлення найбільшого інвестиційного забезпечення сталого розвитку потребуватимуть регіони, які наразі охоплені активними бойовими діями, а також прифронтові, прикордонні з країною-агресором та прибережні регіони України. Обґрунтовано, що ключовою складовою національної моделі відбудови нашої країни у повоєнний період з врахуванням імплементації Глобальних цілей сталого розвитку має бути комплексний механізм інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіонів, який охоплюватиме домінанти інклюзивного економічного розвитку та базуватиметься на інноваційних засадах, що сприятиме зміцненню обороноздатності країни, господарської та фінансової самодостатності регіонів і територіальних громад базового рівня, підвищенню рівня конкурентоспроможності базових ланок регіональних господарських комплексів, нарощенню обсягів продукції з високою доданою вартістю, екологізації 6 відтворювальних процесів і раціональному використанню природних ресурсів та активізації розвитку альтернативної енергетики. Сформовано авторський концепт стратегування інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіону, як сукупності заходів, що забезпечують формування концепції, здійснення діагностики, розробку, реалізацію та контроль стратегії інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіону задля забезпечення його довгострокового зростання. Доведено, що в основу процесу інвестиційного стратегування має бути закладений диференційований підхід щодо вибору стратегії інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіону, що дасть змогу обрати одну з альтернативних стратегій: стратегія реінтеграції та формування інвестиційної привабливості сталого розвитку регіону, стратегія активізації розвитку інвестиційного середовища забезпечення сталого розвитку регіону, стратегія інвестиційного брендингу сталого розвитку регіону, стратегію ефективного використання внутрішніх інвестиційних ресурсів. На основі використання інтегрованого підходу запропоновано інструментарій стимулювання диверсифікації джерел та методів інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіонів України, що підвищує привабливість цих регіонів для потенційних інвесторів, зміцнює їхню спроможність адаптуватися до мінливих економічних умов та екологічних викликів, сприяє розширеному відтворенню ресурсно-виробничого потенціалу, а також допомагає фокусуванню ресурсів на реалізації пріоритетів зміцнення фінансової стійкості територіальних громад та соціальному благополуччі місцевого населення, створенню умов для забезпечення прискорених темпів соціально-економічного піднесення, врахування специфіки прикордонних регіонів і вимог Європейського Союзу щодо сталого розвитку. Встановлено, що впровадження інструментів стимулювання процесів диверсифікації джерел інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіонів України дозволить вчасно реагувати на глобальні тренди, такі як зелене фінансування та цифрова трансформація, інтегруючи їх у національний, територіальний та локальний економічний простір, що сприятиме зростанню 7 інноваційної активності та підвищенню конкурентоспроможності, розвитку інвестиційної інфраструктури та зміцненню інституційної бази розвитку територіальних громад базового рівня. Обґрунтовано, що система стимулювання диверсифікації джерел інвестиційного забезпечення сталого розвитку регіонів України має базуватися на комплексному підході, який передбачає не тільки пряме фінансове стимулювання через податкові пільги та інвестиційні гранти, але й створення сприятливого інституційного середовища, що включає якісні адміністративні послуги, захист прав власності, підтримку інновацій та партнерство між публічним і приватним секторами. Основною метою запропонованої системи стимулювання є не лише залучення короткострокових інвестицій, але і створення умов для довгострокового інвестування проєктів сталого розвитку, які враховують економічні, соціальні та екологічні складові.

Дисертації

Browse

Filters

Settings

Sort By

Results per page

Search Results